Читати книгу - "Антологія української фантастики XIX—ХХ ст."

Я зрозумів. Моє щастя втікало. В мені закипіла лють; хотілося схопити в руки цього зненавидженого чоловіка, – ні, не чоловіка, а диявола, – що відважився підкопати хоч на хвилинку нашу любов, – й розчавити його, як ненависного гада. Це ж його чортовий погляд був причиною моєї розлуки з Еммою! В цій хвилині зненавидів я всіх індійців, прокльонами кидав у факірів та з огидою згадував своє спіритичне захоплення. Притишеним, тремтячим голосом запитав я, чи писатиме до мене. Емма зворушливо закінчила: «Дорогенький, про тебе все пам’ятатиму, навіть в хвилині смерти. Завсіди писатиму до тебе, хіба щоб це було хвилевою неможливістю. В такому разі дам тобі знати про себе якимсь окремим незвичайним знаком».

Що ж, я мусів і на таке погодитися й потішався одним, що Емма надалі мене любить.

– І ти повірив, – запитав Левко, – що вона може тебе в якийсь неприродний спосіб повідомити?

– В те, що Емма дійсно потрафила б повідомити на віддаль, я вірив, бо ж мав нагоду одного разу переконатися особисто, як вона це робила. Осінню минулого року склала іспит з відзначенням у професора Зайдебавда й тоді, спрямовуючи силу своєї волі в напрямі моєї кімнатки, розбила шкляну лямпу. Я спочатку дивувався її здібностям, але, простудіювавши добре наукові праці Гайндта, в яких він твердить й підтримує навіть прикладами, що такі випадки можливі – перестав сумніватися щодо надзвичайних метафізичних сил Емми.

Я скінчив оповідати:

– Попрощавшись цього вечора з Еммою, вернувся я до дому. Другого дня відпровадив її до поїзда. Вона подалась до Трієсту, щоб через Суец дістатись до екзотичної країни над Ґанґесом. Факір, що його пізнала, мав чекати на неї в трієстенському порті.

Від Емми дістав я пізніше лише одного листа, ще з дороги. Не знаю чому саме нічого не писала. Оскільки німецький уряд не зізволив мені на дальший побут в своїх границях, я був примушений виїхати для продовження студій до Парижа. Кілька разів писав я до своїх дрезденських товаришів, але не дістав від них ніяких вісток про Емму, хоча від її від’їзду минуло біля чотирьох місяців часу… Й аж сьогодні в каварні…

Левко скептично засміявся:

– Краще не переймайся такими фантазіями, – заговорив насміхаючись. – Хіба ж це можливе?…

– Хтозна, – відповів я йому вперто, – чи саме оте тріснення вази не має чого спільного з Еммою…

Відповіді я не дістав. Левко обернувся на другий бік, закрив голову ковдрою й, здається, заснув.

В цю ніч довго перевертався я з боку на бік, не в силі прикликати сну на свої повіки.

Думав про Емму.

Третього дня прочитав я в «Берлінер Таґеблятті» сенсаційну вістку, що для мене означала кінець земської любови до Емми.

«Бюро Вольфа доносить з Бомбаю, що в пралісах надґанґесової пущі близько дороги, що йде з Бенарес до Інбори, згинула вчера вкушена коброю студентка дрезденського університету Емма Гофман. При небіжці знайдено листа, писаного ще 23.07 цього року, в якому просить, щоб на випадок її смерти всі її речі переслати студентові дрезденського університету».

Далі стояло виписане моє прізвище. Для мене скінчилося все.

По дорозі додому вступив я до костелу інвалідів, щоб помолитись за душу Емми. А коли пізніше зустрінув Левка, тицьнув йому перед очі німецький щоденник. В його очах віддзеркалився страх…

Летня, 17.05.1935

Святослав Ольшенко-Вільха

1910 р., Тернопільщина – осінь 1944 р., Польща.

Справжнє прізвище – Святослав Мотала. Закінчив українську гімназію в Тернополі.

Учасник 2-го Великого Збору ОУН у Кракові, член референтури пропаганди Крайового Проводу ОУН, брав участь у підпільній боротьбі проти німців. У вересні 1939 р. перед приходом совєтів утік до Кракова.

З 1936 р. часто друкувався у журналах «Назустріч», «Дорога», «Малі друзі», «Рідна Земля», «Ілюстровані Вісті». Використовував також псевдоніми «Свем», «Єрем», ініціяли С. М. та ін. Видав у Кракові збірку поезій «Чужа весна» (1941) та збірку оповідань «Червона коршма» (1942). Написав поеми «Слово про смерть», «Слово про невідомого стрільця»; вірш «Ну, і що ж, що прийдеться умерти» став популярною піснею бійців УПА.

С. Моталу насильно мобілізували до Червоної армії, і він загинув у боях з німцями поблизу Кракова.

Фіолетова тінь

Сидів біля ліжка на низенькому ослінчику. Жадібно, з розпукою вдивлявся у винищене, схороване обличчя своєї Мрі… Запалі лиця з розквітлими рум’янцями цегляних відтінків, потягнені тонісінькою шкірою, крізь яку на скронях проглядали сині жилки, вражали чимось несамовитим. Заплющені очі тремтіли деколи під стемнілими повіками. Хоч на цих кілька хвилин покинув її той жахливий кашель… Вона спала…

Марко сидів непорушно. Не хотів будити її своїм зором, дивився у вікно… Була провесна… Рання провесна, повна неспокійного вітру, що бурлить кров і душу… Вітер заплітався в голі галузки старих яблунь і стукав ними в шибки…

Пригадалися чомусь слова Мрі: «Весна приносить нове життя або й смерть».

– Нове життя, нове життя, – одноманітно шепотів до себе.

Мрі заворушилася. Неспокійно зиркнув на неї… Спалені гарячкою уста шепотіли щось у сні. Дивився довго-довго… Срібними каскадами розкинулось її біляве волосся довкола голови… Спливало тихо, поважно з білосніжного чола на подушки… Воно одно було незмінно молоде, таке, як давніше, минулими провеснами…

Пробігав безладними думками все минуле. Було важко… нестерпне важко… Яблуневі гілки стукали у вікно. Злякано глянув на Мрі.

– Невже це правда, не сон? Невже ця молоденька, схорована дівчина – це його Мрі?

Щось люто душило в горлі, котилося твердим клубком десь з-під грудей та гупало в лоб.

– Моя маленька Мрі, солодка Мрі, – шепнув здавлено.

Схилив у долоні голову і важко, нечутно заридав… Здригався всім тілом від хвилі болю, що рвалася з грудей… За вікном шаруділи яблуні.

Відкрила очі. Побачила його голову, схилену низько біля своїх ніг. Зрозуміла все…

– Мар, не плач! Пощо? – промовила спокійно. – Так мусить бути! Так, видно, треба!

Підняв голову. Дивився крізь сльозини на неї. Голос її видався йому тремким гомоном розколеного серця дзвону…

– Не мусить! Не треба! Не хочу! Ти не… – і, дико затискаючи п’ястуки, не докінчив.

Мрі всміхнулася блідо. В синіх очах її заясніла іскорка вогню, що потухав.

– Ти знаєш сам, що це… Сухоти… І лікарі сказали це давно! Не можна ж попадати в розпуку!

– Ні-ні, це брехня! Вони всі ідіоти!.. Ти… ти не… помреш!..

Почав жагуче цілувати її тонкі бліді,